Маргаріта Балмаседа, Доцент, Школа Дипломатії та Міжнародних Відносин Джона Уайтхеда, Університет Сітон Хол, та Український Інститут Досліджень, Гарвардський Університет, США

Дві теми запропоновано сьогодні для обговорення: як політична динаміка впливає на бізнесові проекти, та до якої міри енергетична залежність впливає на енергетичну політику. Це даю нам чудову нагоду нагадати самим собі, що внутрішні інституційні фактори також важливі. І дуже важливі. І цю тему ми ще не обговорювали. Цю тему можна порівняти з гостем, на якого не чекали, гостем, який не хоче поводитися чемно, але й не хоче йти геть. Таким чином, я зосереджу свою доповідь на трьох проблемах, які, на мій погляд, можуть допомогти зрозуміти ці питання. Перша, як політична динаміка вплинула на українську диверсифікацію стосовно Середньої Азії, як внутрішні позиції всередині України ускладнюють формування енергетичної політики, і, третє, скромна пропозиція щодо ще однієї речі, яку можна зробити.

Енергетична безпека України багатьма своїми гранями пов’язана з трикутниками, що об’єднують постачальників з Росії та альтернативних постачальників. Один з цих трикутників стосується газу та спроб України компенсувати свою надзвичайну залежність від Росії за рахунок середньоазіатського газу. Але кожен з цих трикутників може бути або трикутником нових, або втрачених можливостей та невдач. Протягом 1994 - 2005, Україна перебувала в постійному напруженні стосовно газових постачань з Середньої Азії. Майже кожного року підписувалися угоди з Туркменістаном. Кожного року угоди не виконувалися повною мірою, були часті перерви у постачанні газу, через проблеми з оплатою, проблеми з бартером. Ці проблеми ускладнювалися ще більше через корупцію, яка пронизала всю ланку цих відносин. Використання туркменського газу – це один з шляхів диверсифікації від Росії. Але цей шлях виявився ослабленим через те, що реальна організація постачань була віддана непрозорим компаніям, які організували імпорт та транспортування газу у дуже непрозорій формі, та ще й отримували величезні об’єми газу (від 37.5 до 41.5) як плату за послуги. Роль Туркменістану у процесі газової диверсифікації України виявилася значно меншою, ніж могла би бути.

Парадокс, але щонайменше з точки зору географічної диверсифікації, ситуація почала видаватися не такою вже й поганою з підписанням січневої угоди 2006 року, з якою, я впевнена, ви ознайомлені. З першого погляду, вже здавалося, що Україна зможе реалізувати свою мрію щодо газової диверсифікації. У 2006 - 2007 рр. Україна офіційно не лише продовжує імпортувати газ з Туркменістану, а й почала імпортувати газ із Казахстану та Узбекистану, країн, з яких Україна в минулому або не імпортувала газ взагалі, або імпортувала дуже мало.
Якщо подивитися на веб-сторінку адміністрації енергетики, думаю, що багато з нас використовують це джерело інформації, там сказано, що основним постачальником газу в Україну є Туркменістан. Що ж змінилося? Основне, що змінилося після підписання угод 2006 р., – роль посередницьких компаній, які гратимуть відтепер головну роль. Навіть, якщо ці компанії і існували в минулому, в оновлених договорах, ці компанії, зокрема одна з них з абревіатурою «РУЕ», стала не лише транспортером, але й оператором процесу імпортування газу з Середньої Азії та Росії до України, забравши важливі важелі творення політики в української держави, Дехто, щоправда, наполягаю, що надавши допомогу у «стабілізації» постачань з Середньої Азії, посередницькі компанії допомогли Україні поступово перейти до цін ближчих до європейських. В умовах загальної атмосфери непрозорості, дехто називає це корупцією, у сфері торгівлі енергетичними ресурсами у колишньому Радянському Союзі, роль непрозорих посередницьких компаній була неформальним засобом перерозподілу потоків енергії, єдиним можливим засобом забезпечення відносно низьких цін.

Що ж тут не так? Перш за все, міф про те, що посередницькі компанії - це єдиний шлях, який забезпечить збереження низьких цін, використаний для того, щоб чинити тиск на Україну. Це трапилося 3 січня 2006 року та у лютому 2008-го. Дозвольте лише нагадати вам коментарі Дмітрія Медвєдєва, що «нам потрібні посередницькі компанії, тому що Україна не може платити більше, ніж $179 за 1 000 куб.м. газу». А що ж тоді тут не так? Правильно, посередницькі компанії можуть запропонувати пом’якшення цінової кризи, але якою ціною? Субсидування енергетики, впроваджене в бізнесові моделі посередницьких компаній на умовах, які ми спостерігаємо у даній сфері, насправді, не є вільними дотаціями, які надходять з Росії чи Туркменістану, чи з повітря, а вимушеними асигнуваннями (дотаціями), які надходять з бюджетів Росії, чи України, чи Середньої Азії опосередковано від майбутніх поколінь. А прихована ціна за дотації відкриється нам пізніше, у вигляді дефіцитної інфляції та зростання зовнішньої заборгованості. Друга проблема полягає в тому, що все це трапилося абсолютно одночасно з тим, як російська сторона почала інтенсифікувати свої спроби монополізувати все виробництво середньоазіатського газу у таких країнах як Туркменістан, Казахстан та Узбекистан. Без сильного національно економічного актора (інституції), який би міг висунути контр-пропозицію потенційним постачальникам, Україна залишається сама у цій важкій ситуації. Більше того, без прямих контрактів Україна не може вимагати пояснень щодо ланцюгу контрактів чи ланцюгу власників газу, який вона врешті-решт отримує. Насправді, це є проблема, тому що, як Ала Яременко відмічала у своїй статтях, передбачуване середньоазіатське походження газу РосУкрЕнерго, який продається Україні, та довгий транзитний шлях звідти використаний як виправдання для збереження високих цін для України та тиску на Україну з метою змусити її зберегти її власні транзитні тарифи низькими.

Друге питання стосується того, як протиріччя в Україні впливають на формування енергетичної політики. Дозвольте мені відразу перейти до головного. Диверсифікація буде дорого коштувати Україні. Є багато проблем з точки зору спадщини попередніх років та з точки зору високої ціни диверсифікації газопровідних структур. Тут відіграє велику роль реальна якість українського політичного процесу, реальна якість української демократії, тому що лише широко відома та застосовувана енергетична політика має шанс вижити, має шанс бути впровадженою в життя, не зважаючи навіть на недовготривалий період труднощів під час її впровадження. Енергетична політика, яка вимагає багатьох жертв, повинна належати суспільству. І, на жаль, я не впевнена, що це може статися в Україна прямо зараз через те, що українці, на мій погляд, стають все більш апатичними після того, як упевнилися в черговий раз, що реальна політика часто робиться за їх спинами. Вони вже виснажені, просто виснажені сагою про формування коаліції, сагою про блокування парламенту і т.ін. Ось чому, це навряд чи станеться зараз.

Також є ще й інша сторона медалі. Ми знаємо, що одна з найбільших проблем, з якою Україна зіткнулася нещодавно, полягала у її спробах підписати угоди щодо газового постачання на наступний рік до настання зими. Україна не була в цьому успішною в минулі роки. Будемо сподіватися, що цього року все зміниться, і були підстави вважати, що це станеться. Але суперечки «зверху» ускладнюють ситуацію. Дозвольте лише коротенько нагадати вам, що існують дуже серйозні конфлікти між президентським офісом та офісом прем’єр-міністра України. Одна з цих суперечок навколо діяльності компанії Ванко, яка почала досліджувати Чорне море, шукати газ та нафту в Чорному морі. Було отримано дозвіл на ці роботи, але дозвіл був відізваний у травні поточного року офісом прем’єр-міністра. По-друге, конфлікт навколо кременчуцького нафтопереробного заводу, який, по суті, є суперечкою про те, хто контролюватиме українсько-татарстанське або українсько-російське спільне підприємство УкрТатНафта, що, опосередковано також визначатиме, хто контролюватиме декілька західноукраїнських нафтопереробних заводів. Все це також зачіпаю інші бізнес-групи в Україні, від чого ситуація ще більш ускладнюється. І, насамкінець, звичайно, конфлікт стосовно газопроводу Одеса-Броди. Питання в тому, як і при яких умовах газопровід буде наповнюватися комерційною нафтою та переправляти її на оригінально заплановані потреби. Мета, і Президента, і Прем’єр-міністра, - офіційна підтримка. Однак, кабінет міністрів звинуватив деякі структури, наближені до Президента, у намаганні узаконити корупційний план, залучивши до його здійснення деякі офшорні компанії і т.ін. Це все теж дуже складно.

А ще й рішення провести дострокові вибори, здається, ставить під загрозу принципові угоди, підписані 3 жовтня, українським та російським Прем’єр-Міністрами. Угоди про усунення посередницьких компаній, розробку поступового поетапного переходу до європейських цін на газ. Взагалі, зрозуміло, що Москва, насправді, не може прийняти рішення щодо цін на газ на 2009 до того, як буде зрозумілим, хто у Києві представлятиме Україну. Ми повинні приділяти більше уваги тому, як внутрішні конфлікти щодо контролю над енергетичною політикою впливають на стосунки з Росією, а також на відносини з грізними групами в Росії. Це особливо важливо, зважаючи на попередню історію стосунків українських політичних груп, які спиралися на підтримку різних груп всередині «Газпрому». Давайте не будемо забувати, як у 2000 р. тодішній перший віце-прем’єр-міністр Юлія Тимошенко та керівник «Укрнафтогазу» Ігор Бакай шукали підтримки різних груп «Газпрому». Це не лише, як писав один відомий український журналіст у 1997 р., один із сюжетів серіалу з багатьма сюжетними лініями, а те, що має величезний вплив на всю економіку України та добробут населення. У 2000 р. кожна з конфліктних груп підтримувала абсолютно різні версії українського боргу перед «Газпромом». Дуже схожа історія повторилася у 2007 р., перед початком виборів. Ця сама історія повторюється сьогодні, коли ведеться суперечка, кому належить газ у підземних сховищах України. Все ж, дозвольте закінчити на оптимістичній ноті. Бо я думаю, що має бути місце для оптимізму. На жаль, у мене обмаль часу на те, щоб описати позитивні речі, які я можу сказати про важливу роль України у забезпеченні енергетичної безпеки. Непрозорі угоди в енергетичній сфері, які були підписані у 2006 р., - це не новина. Так чи інакше, такого типу угоди підписувалися і втілювалися в життя протягом 1995 – 2004 рр.. На жаль, така інформація не була доступною громадськості. Це вказує на те, яку надзвичайно важливу роль у цьому процесі відіграла свобода преси. Можливо, якщо б більше інформації про такі схеми отримувала громадськість, їй було б легше убезпечити себе від таких угод. Очевидно, що на сьогодні в Україні існує свобода преси. Кожного дня я читаю багато українських газет та слухаю українські радіо-станції українською мовою. Однак, такі засоби масової інформації як «Дзеркало Тижня», якому, до речі, Україна має дякувати за розкриття проблем українсько-російської торгівлі ще до 2005 р., не є надто сильними і впливовими. Преса в Україна заслуговує на підтримку. Преса повинна мати можливість друкуватися та мати можливість сформувати повноцінні архіви до використання, що би допомагало вижити в умовах тиску на неї як з боку держави, так і з боку приватних осіб, для яких друковані матеріали не завжди є приємними та зручними. Дякую за увагу.

Скачати